Що таке теософія?

Поняття  «теософія» вже декілька тисячоліть існує в культурному просторі. При цьому, однозначного визначення дефініція «теософія» не отримала ані у філософській, ані в культурологічній,  ані у теософській сферах.  Багато теософів задавалися з'ясуванням суті поняття «теософія». Так, п'ятий президент Теософського товариства Шрі Рам у своїй роботі «Чому теософія залишається невизначеною» пише: «Слово «теософія» не визначається ані в статуті Товариства, ані в будь-якому офіційному документі. Передбачається, що кожен із нас повинен відкрити для себе, що це таке теософія й  у чому її сутність» [1].

Визначення теософії, представлені в енциклопедичних, наукових та теософських виданнях, умовно можна поділити на дві групи:

• Визначення теософії, як «будь-якої релігійної чи філософської системи, що базуються  на містичному збагненні та інтуїтивному усвідомленні  божественної природи» [2];
• Розуміння під теософією «системи поглядів представників Теософського товариства, заснованого в 1875 році, що спирається на вчення брахманізму та буддизму, заперечуючи існування особистісного Бога» [2]. Цей погляд претендує на онтологічну абсолютність теософії та її статус «Релігії мудрості» [3; 6; 9; 10; 11; 12; 13].

Виходячи з широкого кола дефініцій теософії, в наданому дослідженні пропонується осмислення поняття теософія, виходячи з різновекторних поглядів та історичних етапів соціокультурного здійснення.

Трансцендентна природа теософії

В основі теософії покладена цілісна картина світобудови у єдності взаємозв'язків і закономірностей всіх можливих планів буття. Джерелом даного знання є  гіпотетично уявлена Софія, Мудрість – поняття, що вислизає від кінцевої  раціонального  визначення, але виступає вічним орієнтиром збагнення Істини. Це трансцендентне джерело світоустрою, що дає підстави для розуміння теософії не як знання людини про Бога його атрибутів (теологія), а, умовно кажучи, самоусвідомлення Бога, тобто Божественна мудрість. Ядром теософії є духовний ідеал спрямованості людини до досягнення цілісності через життєву практику та прояви аспектів духовної культури. Говорячи про Божественну Мудрість, О.П. Блаватська [4],  пише: «Мудрість ця - така ж давня, як і сам людський розум. Першим похідним від назви став титул мудреців— верховних жерців цього культу істини. Згодом ці титули трансформувалися у слова філософія та філософи (аматори мудрості)» [5].

Універсальний статус теософії

Завдяки метаісторичності духовного ядра, теософія претендує на універсальність, як основу всіх  витоків культурного розвитку на зорі становлення людства. Універсальні ідеї о створенні світу покладені в основу міфології, містеріальних та магічних практик давнини, що спираються на уявлення про єдність духовної природи людини та трансцендентної основи світу, вираженої в синкретичній формі цілісного світорозуміння. Теософія ґрунтується на об'єктивності абсолютної сфери знань у вигляді дораціональних уявлень про сутнісну єдність світу. Теософські уявлення, укорінені в культурі раніше, ніж філософія, наука і релігія, представлені через символічне світосприйняття і цілісне світорозуміння про сутність світу у вигляді езотеричних доктрин, культово-ритуальних дій, містеріальних практик.

 В основі планетарної культури в цілому й неповторності різнобарв’я її  етнічних та національних проявів покладено загальний задум, універсальний «сценарій», так звана «вічна філософія» (лат. Philosophia perennis), що імпліцитно керує людським опануванням універсальних законів буття та сприяє наближенню людства до сакрального джерела – Істини в її необумовленій чистоті. Вічна філософія – термін, який чітко не визначений, але імпліцитно присутній в історико-філософському контексті та споріднений теософії, як позачасової мудрості.  Філософи, які інтуїтивно відчувають істину і прагнуть проникнути в глибину реальності, гіпотетично припускають єдине джерело і єдиний об'єктивний план світобудови. Саме ця універсальна основа всього існуючого і може вважатися "вічною філософією" або теософією – як неписаної філософії або універсальної основи всіх вчень, концепцій та ідей, що створює людство через духовні надбання досвідченого знання, набутого шляхом містичного єднання глибинного Я та Абсолюту.

Теософія як стан свідомості

Як практичний рівень життєвої практики теософія проявляється в якості особливого стану свідомості, що дозволяє людині обрати шлях згасання обмеженого Его й сприяти входженню Самості (глибинного Я) в потік еволюції, відчуваючи власне місце й місію на цьому шляху.  Цей шлях є інтроспективним  рівнем самодослідження духовного та включення людини в єдиний цілісний простір буття. Так містичне, таємне, приховане, як сяйво абсолютної Істини, стає визначальною ідеєю теософії. Трансцендентне є джерелом сакральних прозрінь та основою свідомості великих духовних особистостей людства до яких можна віднести Будду, Зороастра, Мойсея, Ісуса Христа, як пророків нових релігій та духовних вчень загальнокультурного рівня. Зберігаючи трансцендентне ядро, теософія набуває езотеричних форм, закритих для профанної свідомості. У надрах кожної релігії існують містичні вчення, що зберігають універсальну ідею трансцендентності, такі як Ісіхазм у Християнстві, Каббала в Юдаїзмі, Суфізм в Ісламі тощо.

Трансформуючись у сферу раціонально-системного світорозуміння, ідеї теософії складають основу наукових концептів середньовіччя, таких як  алхімії, астрологія тощо. Сучасна квантова картина світу сприяє інтеграції теософських ідей в науковий та світоглядний обіг, підкреслюючи взаємозалежність суб’єкта та об’єкта пізнання як єдиного простору свідомості.

Історико-філософський контекст теософії

З виникненням  філософії теософія позиціонує себе через лінію ірраціонально-інтуїтивних її напрямів. У надрах олександрійського неоплатонізму виникає сам термін «теософія», першу згадку якого на початку ІІІ століття нашої ери пов'язують з ім'ям Аммонія Саккаса (III ст.). Легендарна особистість цього мислителя пов'язана з традицією «неписаної філософії», яка не зафіксована у безпосередньому тексті і передавалася лише в усному вигляді від вчителя до учня, гідного сакрального знання. В історію філософії Амоній увійшов під прізвиськом Саккас (мішок), що пояснюється або його роботою в порту де він міг носити вантаж, або з його аскетичним виглядом (вдягнений у мішковину). Але відомо й інше ім'я Аммонія - "Теодидактос", тобто навчений богом. О.П. Блаватська пише про нього: «Аммоній Саккас, прозваний theodidaktos - «навчений богом»; великий вчитель, який вів життя настільки чисте і цнотливе, що його учень Плотін навіть не сподівався будь-коли зустріти смертного, здатного зрівнятися з ним [5]. Саме цей ракурс набуття знання є визначальним у теософії, в якій Божественна мудрість розуміється як цілісна система еволюції, план якої відкривається відповідно до готовності свідомості та духовного розвитку людини.

Плотін, один із найвідоміших в історії філософії учнів Саккаса, представляє неоплатонізм, що презентує теософську лінію античного ірраціоналізму в європейському філософському контексті. Яскраві представники античного  неоплатонізму  Плотін і Порфирій реалізують теософську ідею Божественної мудрості як єдності світу через поняття «Єдине» – ірраціональне світове начало, еманації якого створюють світову ієрархію. При цьому збагнення Єдиного можливо, відповідно до античних неоплатоніків тільки в стані Екстазу (єдиномиттєвого акту збагнення Істини).  Учень Порфирія –  Ямвліх доповнює  теософський контекст філософії неоплатонізму доктриною теургії – духовної практики возз'єднання з Богом за допомогою молитов та церемоній.

До теософського контексту можна долучити й гностицизм II–V ст. (gnosis – знання, пізнання), представлений як гностиками, що належать церкві (Климент Олександрійський, Оріген), так і мислителів,  що не відносяться до християнства, поєднавши гнозис  з перськими та сирійськими уявленнями (Василід, Валентин). Спільним місцем всіх гностичних вчень виступає ідеє необумовленого  пізнання як шляху збагнення істини через безпосереднє спілкування з Богом. Гностицизм так же як теософія віддає пріоритет особистісному духовному досвіду просвітлення над ортодоксальними ученнями та релігійними авторитетами.

Теософським змістом наділено й  вчення рейнських середньовічних містиків XIV століття – Майстра Екхарта та його послідовників (Іоанн Таулер, Генріха Сузо, Ян Рюйсбрук). Теософія Майстра Екхарта звернена до трансцендентного у вигляді чистої Божественності, необумовленої суті Бога, що відкривається через глибинне самопізнання «іскорки душі» – духовної основи людини. Через концепт єдності духовної основи людини та трансцендентної суті Божественного вчення середньовічних містиків формує концептуальний простір протестантизму як еволюційного відновлення релігійної свідомості, згідно з чим душа кожного віруючого має можливість безпосередньо віднайти зустріч з божественним абсолютом.

Погляди мислителів епохи Відродження та Нового часу, що відрізняються теософським змістом, таких як Микола Кузанський (ΧV ст.); Себастьян Франк, Парацельс, Валентин Вайгель (ΧVI ст.); Якоб Бьоме, Роберт Фладд, Томас Воган (ΧVII ст.); Еммануїл Сведенборг, Карл фон Еккартсгаузен (XVIII ст.) на основі синтезу теології та космології сприяють формуванню основи природничо-наукової картини світу, реалізованої в XVII-XIX століттях. Навіть, німецькому ідеалізму, з яким традиційно пов'язують раціоналізм і панлогізм, не чужа ідея теософії. «Тієї теософії, - пише О.П. Блаватська, – що спонукала таких людей, як Гегель, Фіхте і Спіноза продовжувати праці грецьких філософів і розмірковувати про Єдину Сутність – Божество, Всебожественне, що виходить від Божественної Мудрості – незбагненної, невідомої, нероздільної основи будь-якої давньої та сучасної релігії» [6]. Фрідріх Шеллінг, погляди якого пізнали значної трансформації в пізній період його творчості, вживав поняття «теософія» для позначення синтезу містичного богопізнання та раціональної філософії.

Невіра у конструктивно-творчі сили людини, історичний та соціальний песимізм, скептицизм – такі основні риси умонастрою рубежу ХІХ – ХХ століть. У цей час відбувається переосмислення суті навколишньої дійсності, якісно переглядаються уявлення про сенс, мету, призначення людської діяльності та пізнання. До поняття «теософія» звертаються представники релігійної філософії, такі як В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Лоський, погляди яких спиралися на православ'я і вирізнялися критикою десакралізації релігії. Найбільш близько до теософської проблематики підходить Володимир Соловйов, який називав своє вчення «вільною теософією», розуміючи під теософією цілісне знання, або, містичні знання, виражені в стрункій системі логічних категорій.

На хвилі світоглядного пошуку кінця XIX століття теософія набуває нових форм здійснення завдяки діяльності та творчості Олени Петрівни Блаватської. Микола Бердяєв називає Блаватську, її послідовників та однодумців Р. Штайнера, Ч. Ледбітера, А. Безант та ін. «новими теософами», які виконали свою історичну місію, надавши теософії соціальні форми реалізації. У рамках світоглядного пошуку кінця XIX – начала XX століття в Європі прокидається інтерес до філософсько-релігійних вчень Сходу. Завдяки зацікавленості Ф. Шеллінга та А. Шопенгауера Упанішадами, терміни та поняття індійської філософії інтегруються у європейський філософський простір. Так було підготовлено підґрунтя для теософського вчення «нових теософів», які реалізували універсальний принцип теософії через синтез східної та західної культури. Наприкінці ХІХ століття теософія вперше позиціонує себе як незалежне теософське вчення. В XX та XXI столітті теософія як самостійний ідейний напрямок в світовому духовному просторі стає об’єктом наукових досліджень. Зокрема сучасний  нідерландський дослідник Воутер Ханеграаф роздивляється теософію як знаковий напрямок західного езотеризму.

Теософія та теософське вчення

Трансцендентна основа теософії, її універсальне ядро, а також теософія як духовний шлях життєвої практики  знаходить вираження в теософському вченні, яке набуває системного викладення як у споріднених філософських напрямках, так і у працях теософів. Якщо Божественна мудрість це абсолютна Істина, то теософське вчення відображає грані цієї Істини, оформленої у певні знання та уявлення. Теософське вчення не є абсолютною Істиною, а лише спробою наблизитися до неї. Оволодіти знаннями теософського вчення – означає досягти теософського стану свідомості. Накопичення знань недостатньо для набуття Мудрості, тому теософське вчення набуває сенс через самопізнання як шлях пробудження Божественної мудрості та особистісне вдосконалення практики життя. Засноване у 1875 році в Нью-Йорку О.П. Блаватською, Г.С. Олкоттом, У.К. Джаджем та іншими однодумцями Теософське товариство сприяє практичній реалізації теософських ідей у формах духовного та соціального життя. Творча спадщина О.П.Блаватської та її послідовників складає теоретичну основу теософського вчення, представленого у систематичному викладі знань у теософських текстах. В цьому зв'язку, О.П. Блаватська стверджує: «Є справжня теософія теософів і теософія членів однойменного Товариства» [7].

Теософія як Божественна Мудрість уявляється притягуючим до пізнання  ідеалом нескінченої картину світу, який у своїй абсолютній повноті не може бути досягнений в обмежених умовах матеріального буття. Саме тому серед теософів не може бути категоричності та безапеляційності її визначень. Подані нижче погляди видатних теософів розкривають палітру думок про те «що таке теософія?».

Теософи про теософію

Олена Петрівна Блаватська

Відштовхуючись від тлумачення слова «теософія» як Божественна мудрість, Блаватська розкриває її сутність  через поняття «теодидакти», тобто ті, хто навчені Богом або ті, хто близькі до Бога, через що мають знання про Нього.

На думку Блаватської, теософія – це знання у вигляді «доктрини про Бога чи творіння Бога, яка не є одкровенням, але богонатхненним  вченням у своїй основі…Таким чином, теософія, – вважає О.П. Блаватська — це стародавня Релігія Мудрості, езотерична доктрина, яка колись була відома у всіх цивілізованих  країнах….це богопізнання, що переносить розум зі світу форм у світ безформних духів….це відчуття сутності світу внутрішнього, невидимого». Теософія, на думку Олени Петрівни – «філософія раціонального пояснення речей, а не набору догматів» [8], «наука про сутність і таємницю всіх речей» [9]. Предмет теософії, згідно з Блаватською – «єдина Вища Сутність, Невідома та Непізнавана» [6]. Ця невідома сутність виявляє себе у всіх формах буття, виступаючи справжнім предметом теософії. Мету теософії Блаватська визначає наступним чином: «Почитати цю Присутність, невидиму Причину, що виявляє себе у безперервних наслідках; цей невідчутний, всемогутній і всюдисущий Протей — неподільний у своїй Сутності і невловимій формі і все ж таки проявлений у кожній формі; Присутність, яка всюди, скрізь та ніде; яка є Все і Ніщо, всюдисуще і все ж таки одне; Сутність, що наповнює, пов'язує, обмежує, містить у собі все і сама міститься у всьому» [10].

О.П. Блаватська визначає унікальність теософії у можливості збагнення  Божественної повноти свідомості, здатної охопити Мудрість. Вона вважає справжнім дослідником теософії того, хто «відкине старий, протоптаний шлях рутини і вступить на самотню стежку незалежного мислення, спрямовуючи думки до Божественного … , Пошукувач вічної, «богонатхненної» істини для вирішення світових проблем» [10].

Цитуючи есе американського поета й філософа Ральфа Емерсона про Понаддушу, «Я, недосконалість, поклоняюся своїй власній Досконалості», Блаватська, вважає теософію єдністю переконання, вивчення та осяяння. «Засобом чи інструментом першого є почуття чи сприйняття, другого – діалектика, а третього – інтуїція. Розум підпорядкований інтуїції – це абсолютне знання, засноване на злитті свідомості з об'єктом, що пізнається. Теософія це, можна сказати, точна наука психології; вона має таке саме відношення до природного, нерозвиненого медіумізму, як знання Тіндаля до знань школяра у фізиці» [6].

Чарлз Вебстер Ледбітер

Слідуючи думці О.П. Блаватської, Чарлз Ледбітер вважає, що «теософія не є релігією, але вона є істиною, яка покладена в основу всіх релігій». При цьому у своїй роботі «Підручник теософії», яка побудована на основі аналізу суті теософії та її зв'язків з філософією, наукою та релігією, Ледбітер стверджує, що теософія це «одночасно філософія, релігія та наука». При цьому здобуття теософських знань приходить досвідченим шляхом «по-перше від людей, які пройшли триваліший шлях еволюції і мають безпосередній досвід наближення до істини; по-друге, з висновків, зроблених з результатів розвитку та очевидних наступних кроків еволюції» [11].

Нілакантха Шрі Рам

П'ятий президент Теософського товариства Нілакантха Шрі Рам, виходячи з відсутності остаточного визначення теософії шляхом роздумів над ключовими теософськими поняттями «Мудрість», «Істина», «Матерія», «Свідомість», «Дух», «Божественне», приходить до одного із її розумінь: «Теософією є сутнісні знання з глибини істини, природа і принципи якої присутні у всьому що існує, в тому числі і в серці людини, що дає можливість пізнати істину в мить ока» [12]. У роботі "Що є теософія?" Шрі Рам формулює суть теософії наступним чином: «Теософія - це Мудрість, яка включає в себе всі речі, сутністю яких є єдність, що лежить в їх основі» [13 ].

Осягнення цієї єдності Шрі Рам представляє двувекторно – об'єктивно як бачення загальної картини світобудови, в якій безліч аспектів і суб'єктивно, що наповнює єдність безліччю життєвих смислів. Тому теософія, на його думку, має стати «живим досвідом» пошуку та постійного відкриття. Шрі Рам дає оновлене розуміння теософії, доповнюючи об'єктивний підхід суб'єктивною практикою.

Мері Андерсон

Сучасна американська теософіня Мері Андерсон, як і Шрі Рам, осмислюючи суть теософії, звертається до етимології самого слова. Суть поняття «Мудрість» відкривається, згідно з Мері Андерсон, через протиставлення поняття «знання», які «належать до нашого повсякденного розуму», у свою чергу «розум, егоцентрично використовує їх. Але ми не маємо іншого шляху, ніж йти від повсякденності», вважає теософіня [14].

У зв'язку з цим теософія як Божественна Мудрість «має на увазі глибші аспекти речей, за межею поділу та особистих проблем. Це не означає, що теософія не має нічого спільного із повсякденним життям. Якщо внутрішнє єдино – що є основним принципом теософського вчення і основою теософського життя, то повсякденне життя не має бути відокремлено від глибокої, внутрішньої, Божественної Мудрості, а навпаки, має висловити її» [14].

Майнор Лайл

Відсутність остаточного визначення теософії сучасний теософ Мінор Ліле пояснює великим обсягом вчення, у якому кожен може досліджувати найбільш актуальні та значущі аспекти свого життя». «З цієї причини, – вважає теософ, виникають труднощі у визначенні теософії, які можуть здатися спочатку як слабка сторона, й які з часом стають однією з її найсильніших сторін» [15].

Грунтуючись на аналізі відомого девізу Теософського товариства: «Немає релігії вище за істину», теософ звертається до його аутентичного звучання на санскриті «SatyamNastiParoDharma», вказуючи на недосконалість перекладу слова «Dharma» як «Релігія», що обмежує смисл всієї сентенції. «Dharma є одним із багатьох санскритських слів, які складно перекласти безпосередньо англійською мовою, – стверджує Лайл, – Воно по-різному визначається як «найважливіша якість чи характеристика», як «те, що скріплює», «сила», «закон», або «шлях». Бхагавад Гіта характеризує дхарму як сутнісний обов'язок або мету життя людини. «Якщо ми розглянемо теософський девіз у цьому контексті, як «немає обов'язку, немає закону, немає шляху, який ми можемо пройти, більше, ніж шлях до істини», ми наблизимося до більш повного змісту цієї фрази» [15]. Через таке трактування теософ і рекомендує визначати поняття «теософія» як шлях до істини.

Заключення

Сучасне теософське вчення не ґрунтується на одкровенні окремих теософів, а скоріше інтегрує особистісний досвід усвідомлення та проживання теософських істин. Це особливість сучасного етапу теософії, в якому вона відображає багату палітру індивідуальних досвідів, нанизаних як бісер на єдину нитку Божественного задуму. Тому сьогодні недостатньо читати праці теософів, що написані більш ніж 130 років тому.  Сьогодні важливо мати свій теософський досвід і вміти вести діалог як з теософами, так і з представниками загально-культурних сфер. Згадаємо, що Блаватська у своїх роботах та у безпосередньому спілкуванні постійно підтримувала діалог з сучасними їй вченими та філософами, володіла сучасними тенденціям в науці, намагалася знайти спільну мову з представниками різних релігійних конфесій. На думку Сократа: «Єдине, що Душа забирає з собою – це досвід культури та освіченості». У зв'язку з цим теософи мають сприяти відкриттю еврістичних прозріннь у всіх сферах культури, а для цього необхідна освіченість. Сучасна теософія, якщо вона претендує на статус універсальності, має знайти підстави для соціокультурного діалогу, але для цього недостатньо інтелектуально накопичених знань про теософське вчення.

Для того, щоб теософія не залишалась архівним експонатом в аналах людства, а впливала на розвиток духовності сьогодні, необхідно виявляти теософські закономірності у наукових, філософських, загальнокультурних досягненнях. Бо все, що сьогодні існує, всі здобутки, перемоги та поразки людства, весь позитивний та негативний досвід – усе включено в Божественний плану. І якщо ми теософи – ми маємо вміти читати весь цей план, бачити єдиний ланцюг причин та наслідків.  Відповідно до готовності свідомості приходять теософські знання, що наближають нас до Мудрості. Про це писала О.П. Блаватська у своєму листі до другої Конвенції американських теософів: «Люди будуть отримувати нове теософське вчення відповідно своєї готовності сприйняти його. Але даватиметься не більше за те, що світ на нинішньому рівні його духовності зможе використати. І від поширення теософії та її засвоєння залежить, скільки знань буде відкрито людям і як швидко» [8].

Якби сучасна теософія залишалася на тому рівні, що був відкритий протягом перших років Теософського товариства, то й вчення й товариство вже припинили би своє існування. Але, на щастя, цього не сталося.  Тому кожен з теософів через свою гнучкість свідомості здатний зробити свій внесок у справу сучасної теософії, збагативши її своїм неповторним досвідом. Досвідом, а не лише знанням теософських текстів та їх вихолощеним тлумаченням.

Отже, на завершення, що ж таке теософія? Запропонувати сучасному співтовариству остаточне визначення теософії означає обмежити її. Тому звертаючись до поглядів відомих теософів, я запропонувала основи, а не остаточне твердження. Саме тому О.П. Блаватська і Теософське товариство не підтримують догматизм, а обирають шлях дослідження глибин теософії як самодослідження духовного в людині. Нехтування цією глибиною призводить до спотворення основ теософії у вигляді умоглядних роздумів, поверхневих інтерпретацій та формалізованих поглядів на вчення, часто породжених психізмом, фанатизмом, невіглаством, що набуло значних проявів у сучасних рухах Нью-Ейдж.

Отже теософія – це життя, що усвідолює все різноманіття взаємозв'язків, представлених Божественним планом. Теософія – це особистий та безпосередній досвід самодослідження. Це життя відповідно до Космічної Етики, в якій вище веде нижче, тому нижча природа  має прямувати до вищого зразку, до Мудрості в якій немає ворожнечі, агресії, непорозуміння, претензій та невдоволень, бо немає поділу, а є Єдність! Ця сутнісна єдність у самодостатності різного, іншого, відмінного і є Теософським Братерством.

Перелік джерел посилань:

1. Sri Ram N. Why Theosophy is Left Undefined

 URL: https://theosophicalsociety.org.au/articles/why-theosophy-is-left-undefined (дата звернення: 2.04.2024).

2. Collins dictionary.

 URL:  https://www.collinsdictionary.com/dictionary/english/theosophy (дата звернення: 3.04.2024).

3. Blavatsky H. P. Theosophical Glossary. London: TPS, 1892.
4. Шабанова Ю. О. Блаватська, Олена Петрівна / Велика українська енциклопедія. URL: http://surl.li/bjvly (дата звернення: 2.04.2024).
5. Blavatski P. Le Phare de l’Inconnu. La Revue Theosorhique, Paris, Vol. I, № 3, 1889.
6. Blavatsky H. What Is Theosophy?  The Theosophist. No. 1, October, 1879, p. 2-5
7. Blavatski P. Le Phare de l’Inconnu. La Revue Theosorhique, Paris, Vol. I, № 6, 1889.
8. Blavatsky H. P. To the American Conventions. Letter II (1889) URL: https://www.theosociety.org/pasadena/hpb-am/hpb-amhtm (дата звернення: 2.04.2024).
9. Blavatsky P. The Key to Theosophy. DigiCat, 2023.
10. Blavatsky P. Who are Theosophists? Theosophist, Vol. 1, № 1, October, 1879.
11. Leadbeater C. Textbook of Theosophyю.URL:   https://sacred-texts.com/the/tot/index.htm (дата звернення 2.04.2024)
12. Sri Ram N. Why Theosophy is Left Undefined URL: https://theosophicalsociety.org.au/articles/why-theosophy-is-left-undefined (дата звернення 2.04.2024)
13. Sri Ram N. What is Theosophy? The Theosophist. April 1959.
14. Anderson In the Light of Theosophy The Theosophist, November 1996.
15. Lile M. Transformative Qualities of Theosophy. Quest . November – December, 2004.