Український 
English (UK) «Царство моїх ідей попереду…»
В.І.Вернадський
Цього року, 12 березня, виповнюється 160-а річниця від дня народження Володимира Вернадського. Він нащадок запорізького козака, народився 1863 р. у родині відомого економіста, викладача Київського університету, він є родичем українського письменника Володимира Галактіоновича Короленка. Володимир Іванович Вернадський належить до титанів українського народу. Він є засновником кількох нових напрямків у вивченні людством навколишнього світу - геохімії, біогеохімії, радіобіології, є засновником Радієвого інституту. Базовим науковим підходом вченого є розглядати і досліджувати природу в контексті взаємозв'язку з історією людства. В.І. Вернадський є засновником Академії наук України. Великий інтерес проявляв Вернадський до літератури, образотворчого мистецтва та музики. Мистецтво вчений вважав ще одним способом, за допомогою якого надається можливість глибше пізнати природу, людину і космос. Як філософ-натураліст Вернадський є творцем цілого філософського напряму космізму і засновником вчення про біо- і ноосферу.
Як відомо, ми живемо у дуальному світі, і можемо говорити, що умовно у світі існує дві системи знань, перша - це наукові знання, які мають своє походження, внутрішню логіку розвитку і еволюцію у часі, друга – це позачасова, споконвічна мудрість, яка має інші джерела та шляхи надходження до людей. Обидві ці системи містять аспекти Єдиної Істини.
Пропонуємо розглянути у надзвичайно широкому колі інтересів В.І.Вернадського окремі напрямки та ідеї, які близькі до споконвічної мудрості, отже наближують та об’єднують обидві системи знань. Можливо цей перелік буде неповним, і буде чудово, якби хтось з дослідників пішов далі і його згодом доповнив.
Творчий доробок будь-якого вченого, а особливо такого геніального, яким був Володимир Вернадський, невіддільний від його особистості, його характеру, світогляду, темпераменту. Хочеться особливо підкреслити і відзначити цілісність особистості цього вченого, яку він зміг перенести на свою творчість, наукову і філософську. Для нього наука була не метою, а засобом пізнання. Він був не лише фахівцем з однієї-двох дисциплін, а блискуче знав їх добрий десяток. Він прагнув вивчати природу як єдине ціле. А вона незмірно складніша за всі науки, разом узяті. Він розмірковував над об'єктами та явищами у їхніх взаємозв'язках. "Ми знаємо тільки малу частину природи, - писав він, - тільки маленьку частинку цієї незрозумілої, неясної, всеосяжної загадки, і все, про що ми знаємо, ми знаємо завдяки мріям мрійників, фантазерів та вчених-поетів".
Одним з предметів наукового дослідження Вернадського була сама наука. Його цікавила філософія науки, історія наукових відкриттів, внутрішня логіка еволюції науки. Його книга «Наукова думка як планетне явище» є глибоким ґрунтовним дослідженням у такій галузі як наука про науку. В решті решт роздуми над цим призвели Вернадського до визнання науки як пріоритетного фактору еволюції людства, починаючи з ХХ століття. Так виникло поняття про ноосферу та вчення про перехід біосфери у ноосферу, що є апофеозом творчої спадщини нашого співвітчизника.
Слабкою ланкою власне наукової думки Вернадський вважав те, що «Поза сумнівом, і у наш час найбільш істинний і глибокий науковий світогляд криється серед яких-небудь самотніх учених або невеликих груп дослідників, думки яких не звертають нашої уваги або збуджують наше незадоволення чи заперечення». І додає до цього наступне: «Наукова побудова, як правило, реально існуюча, не є логічно струнка, в усіх основах своїх свідомо визначувана розумом система знання. Вона повна безперервних змін, виправлень і протиріч, рухлива надзвичайно, як життя, складна за своїм змістом; це є динамічна нестійка рівновага. Логічно стрункими можуть бути і бувають іноді лише раціоналістичні або містичні побудови філософських систем... Система науки, узята в цілому, завжди з логічно-критичної точки зору недосконала».
Вже під час життя Вернадського «марнодумство» стало справжньою бідою науки, що породжує масу нерозв'язних проблем. До їх розпізнавання і подолання наука не знайшла ключа. З чого Вернадський робить висновок: «У наш час наука підійшла впритул до меж своєї загальнообов'язковості і незаперечності. Вона зіткнулася з межами своєї сучасної методики».
Така оцінка стану та можливостей науки цілком співзвучна тим уявленням про науку, які властиві погляду споконвічної мудрості.
Давайте тепер розглянемо концепцію Вернадського виникнення життя на Землі. Займаючись геологічними дослідженнями, він звернув увагу, що у геологічні часи зародження життя не було. Більше того, все вказувало на те, що за всіх часів живе завжди породжувалося з живого. У той самий час всі досліди з синтезу живого з неживої речовини давали негативні результати, і немає передумов для успіху у цьому напрямі. Звідси він зробив висновок, що «початку життя в тому Космосі, який ми спостерігаємо, не було, оскільки не було початку цього Космосу. Життя вічне остільки, оскільки вічний Космос, і передавалося завжди біогенезом... Це вірно для всього незліченного ходу часу космічних періодів історії Землі. Правильно і для всього Всесвіту». Він поділяв ідею панспермії Германа Ріхтера про вічність життя у Космосі. Ріхтер вважав життя не земним, а космічним явищем. В. Вернадський звертав увагу на те, що життя в латентному стані - в спорах, насінні або цистах може зберігатися протягом невизначеного часу, можливо, і геологічних періодів, тобто, майже вічно. Більше того, він висунув ідею про те, що, поруч із збереженням кількості матерії та енергії у просторі, у біосфері існує закон збереження кількості речовини, охопленої життям. Він пише: «Створення маси живої речовини та її збереження метаболізмом незмінне під час його існування». Дослівно, він писав: «Життя є явище космічне, а не виключно земне».
З цієї революційної ідеї випливає низка висновків. Перш за все, В. Вернадський зазначив, що всі живі організми пов'язані з навколишнім матеріально-енергетичним середовищем. Еволюція життя Землі під впливом Космосу призвела до виникнення біосфери, й у подальшої еволюції, переймаючись космічною енергією, біосфера стає головною геологічної силою. З появою людського розуму з'являється ноосфера. «Ноосфера — це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлялася сотнями мільйонів, можливо, мільярдами років. Процес, що створив homo sapiens faber, не є короткочасним і проходить як геологічне явище, — пише В. Вернадський. — «Цивілізація культурного людства» — не може перерватися і знищитися, оскільки це є велике природне явище, що відповідає історично, вірніше, геологічно, організованості біосфери, що склалася...» Ідеї вічності і безначальності життя, тісно пов'язані з її організованістю, призводять ще до одного фундаментального висновку — до наявності корінної відмінності живого від неживого, але це має звестися до якоїсь відмінності енергії та матерії, що у живому організмі, проти форм, які вивчаються у фізиці і хімії, тобто у звичайній косній, неживій матерії. В. Вернадський зазначає дев'ять планетних властивостей життя, серед яких слід відзначити перший біогеохімічний принцип — біогенна енергія прагне в біосфері до максимального прояву, і другий біогеохімічний принцип — за еволюції виживають ті організми, які своїм життям збільшують біогенну геохімічну енергію. Аналізуючи відмінності між живою і неживою матеріями, В. Вернадський звернув увагу, що в ньютонівській картині світу не було місця незворотним процесам, крім того, існує принцип Карно, який проголошує, що ентропія світу з часом незмінно збільшується, тобто, з ходом часу збільшується кількість відпрацьованої енергії, яка не може ніяким відомим нам шляхом бути спрямованою на роботу. Інакше кажучи, однорідний простір-час — неспроможно характеризувати звичайними векторами. На відміну від фізичного простору, у житті «відбувається не зменшення вільної енергії в космічному середовищі, а її збільшення. Щодо цього життя діє всупереч правилу ентропії». Більше того, для життя характерний незворотний процес - ніколи не спостерігається утворення живого організму з косної матерії без участі іншого живого механізму (принцип Ф. Реді).
Співставляючи ці погляди Вернадського з уявленням споконвічної мудрості, можемо зазначити, що хоча остання стверджує, що у космосі не існує мертвої матерії, і кожний атом наділений свідомістю, тим не менш, картині світу Вернадського властива цілісність та взаємозв’язок всіх форм існування. Також Вернадський однозначно стверджує ідею вічності та еволюції життя у Всесвіті і існування певної спрямованості цієї еволюції, від простих і недосконалих форм до більш складних і досконалих, що теж споріднює теорії Вернадського з одвічною мудрістю.
У 20-х роках ХХ сторіччя Володимир Вернадський провів декілька років у Франції, викладаючи в університеті Сорбонни. Серед його студентів були Тейяр де Шарден, та Едуард Леруа, які стали продовжувачами його ідей. Хоча вчення про біосферу і її перехід до ноосфери Вернадським було уперше озвучено в Сорбонні, успіху йому воно відразу не принесло. Майже дев'яносто років воно для багатьох залишалося «тера інкогніта». Ми знаємо про великі обмеження і упередженість радянської науки ХХ сторіччя.
Вернадський пише про ці слабкі місця в традиційному науковому пізнанні: «Навіть голосно висловлена, легко доступна думка і тепер довгі роки, іноді десятки років, не робить свого впливу або тільки зрідка зустрічає тих, що розуміють і розвивають її далі за прибічників».
Але він не опустив руки і не кинув перо. В.Вернадський відстоював ідею еволюції біосфери та її гармонічного розвитку, що в цілому відповідає сучасним уявленням про єдність людини з природою та про направленість її культурної та всієї практичної діяльності не на експлуатацію природи, і навіть не на збереження в первозданному вигляді, а на її розвиток і окультурення, здатні сприяти розвитку суспільства. В.Вернадський переймався проблемою усвідомлення людством самого себе як космічного суб’єкта. Розглядаючи людство як генетичну причину створення і функціонування ноосфери, вчений приділяв увагу і ролі окремої особистості в геологічному процесі.
Ідея планетарної еволюції через геосферу до біосфери, і далі до ноосфери є глибоко філософською і знайшла свій подальший розвиток і поглиблене тлумачення зараз, коли наука почала вивчати силу людської думки і її вплив на глобальні планетарні процеси. Все це відповідає розумінню багатовимірної будови як Всесвіту, так і окремої людської істоти, у різних джерелах споконвічної мудрості, від герметизму і кабали до сучасних теософських понять.
Упродовж всієї своєї наукової діяльності В.Вернадський усвідомлював загрозу того, що людина здатна нерозумно використовувати досягнення науки та техніки, і це може призвести до зруйнування біосфери та самоліквідації людини. Він стояв у витоках атомної фізики і появи нових енергетичних технологій і застерігав від необдуманих дій: «Ми підходимо до великого перевороту в житті людства… недалеко той час, коли людина оволодіє атомною енергію… Чи зуміє вона скористатися цією силою, направити її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до уміння використовувати ту силу, котру дає їй наука?» [2]. Людина повинна продумувати свої дії та приступати до реалізації проектів, сприяючих розвитку біосфери. Він високо цінував наукову творчість людини, яка створює ноосферне багатство планети, і вважав, що прогрес людства можливий тільки в тому випадку, коли кожен індивід буде працювати над удосконаленням своєї душі. На думку В.Вернадського, людина постійно повинна відчувати і усвідомлювати свою приналежність до людства, яке виступає, згідно його розуміння, як сукупна соціокультурна цільність. В.Вернадський намагається гармонійно поєднати емпіричне (природне) та моральне (особистісне) в індивіді, визначити місце людини в майбутньому. Пророче звучать його слова про те, що глобальна значимість людства робить кожну особистість морально відповідальною за долю майбутнього всіх людей.
Вернадський дав відповідь на питання про місце людини в загальній картині планетарного розвитку, виявив та обґрунтував тенденцію до злиття в один нерозривний потік розвитку природного середовища та суспільства. Внаслідок цього з'єднання виникають природні продуктивні сили (ППС), які позначаються В. І. Вернадським ноосферою. ППС - це потенційна енергія країни, її духовний та матеріальний базис, який необхідно адекватно задіяти і при цьому витрачати дбайливо. Головні ППС – це духовні сили людства – його думка, його воля та його моральні сили, безсумнівно, є і визначальною умовою народного багатства. Таким чином, саме людина, її інтелект, воля та мораль повинні займати центральне місце в системі суспільного устрою. Суспільна мета виявляється у прагненні цивілізації розвивати первинно свою духовну сутність і вже на основі цього підвищувати соціально-економічний рівень розвитку.
Таким чином, Вернадський у своїй науковій творчості вказував на пріоритетність духовної складової еволюції людства, на еволюційний процес розкриття свідомості людини від особистісного до планетарного рівня, що повністю відповідає погляду одвічної мудрості. Сьогодні ми можемо стверджувати велич такого розуміння шляху розвитку для України і для всього людства.
Володимир Вернадський один з перших вітчизняних природознавців, які висунули проблему «особистої етики вченого»: вчений особисто відповідальний за свою долю і долю планети. Реалізацію проблем ноосферизації належить шукати у філософсько-етичній сфері. Звідси - ще одна передумова формування ноосфери - синтез науки, моралі, мистецтва та філософії.
З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів - антропокосмоцентризму.
Синтез картини світу, яку створив видатний учений В. Вернадський, визначив розвиток науки на десятиліття вперед. Біосфера і ноосфера - філософське узагальнення природничих наук, всотало в себе новітні досягнення наукової думки і стало фундаментом для нових досліджень.
Володимир Іванович Вернадський був схильний до широких узагальнень, не заперечуючи при цьому значення аналітичного підходу до пізнання природи. Проте вчений не абсолютизував значення науки, підкреслюючи, що світогляд, який ґрунтується на самій лише науці, може бути обмеженим через мозаїчний характер самого сприйняття. У нього була усвідомлена мета: «Мені судилося сказати людству нове в тому вченні про живу речовину, ... це є мій поклик, мій обов’язок, покладений на мене, який я повинен проводити в життя – як пророк, який відчуває всередині себе голос, що закликає його до діяльності» - пише він в одному зі своїх листів. Це говорить про внутрішній містичний досвід вченого, який прислухався до внутрішніх поштовхів, голосу інтуїції.
Протягом життя він розширював поле дослідницького інтересу, переймаючи досвід зарубіжних колег. В. І. Вернадський був новатором у наукових дослідженнях. Він намагався інтегрувати і синтезувати різні сфери людського знання, створив великі природничо-наукові та світоглядні концепції. Це приваблювало до нього багатьох вчених, що дозволило створити потужні наукові школи світового значення. При цьому він був неймовірно скромним. У багатьох своїх відкриттях він шукав основоположників, якщо не знаходив, то висловлював свої ідеї безособистісно, щоб їх сприймали як аксіоми. Слід відзначити, що міцний характер, творча обдарованість, висока дисциплінованість та напрацьований роками мотиваційно-аскетичний спосіб життя дозволили В. І. Вернадському проявляти творчу активність протягом всього свого життя (81 рік), включаючи пізній період.
Дослідивши біографію видатного науковця, зазначимо особливості характеру та якості особистості. Отже, характер Володимира Вернадського формувався під впливом батька, найближчого оточення, наукової еліти та в процесі наукової діяльності. Його основними рисами характеру та якостями особистості виявились: аналітичне, критичне, креативне мислення, високий інтелект, ерудованість, наукова сміливість, творча обдарованість, розвинена наукова інтуїція, наполегливість, працездатність, висока самоорганізація, дисципліна, системність, структурованість, вимогливість до себе, принциповість, скромність, самовладання, високі морально-етичні якості. Це говорить про те, що В.Вернадський мав дуже високий рівень духовного розвитку, був вчителем, наставником, провідником багатьом своїм учням і співробітникам не тільки у науковій сфері, але і прикладом у життєвих ситуаціях.
І якщо і сьогодні, майже століття потому, ми надихаємося новизною, глибиною, невичерпністю творчого наукового спадку цієї людини та її рисами особистості, то це говорить про позачасовість тієї мудрості, яку він нам відкрив.
Хочеться завершити чудовою характеристикою, яку дав В.Вернадському його учень академік Олександр Ферсман: «Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться і поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його — відкриватимуться нові сторінки. Багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій і такій, що карбує, завжди геніальній, але такій, що важко розуміється, творчій думці; молодим поколінням він завжди служитиме учителем в науці і яскравим зразком плідно прожитого життя».
Література
- Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление
- Вернадский В.И. Начало и вечность жизни
- Вернадский В.И. Очерки по истории естествознания
