Людина у добу метамодерну

Юлія ШАБАНОВА,

професор, доктор філософських наук,

професор кафедри філософії і педагогіки

НТУ «Дніпровська політехніка» 

Дніпровське відділення ТО в Україні

«Ложа імені О.П. Блаватської» 

Вступ

Світ людини постмодерну (XX ст.) значно складніший, ніж світ людини епохи модерну (Новий час XVII-XIX ст.). Нестійкість людського життя обумовлена індивідуалізованим суспільством, яке прийшло на зміну суспільствe масового споживача. Індивід губиться в світі кіберпростору, технічної симуляції та невиправданих ризиків втрати особистості. Симулякри та наративи постмодерну знайшли прояв у крайній деконструкції феномену людини. "Смерть суб'єкта"[1], "смерть автора"[2], "Кінець історії"[3], виявилися тупиковими сентенціями. Не випадково Фукуяма, після гучної критики його концепції, переглядає свою позицію, залишаючи людині шанси на подальший розвиток.

  Після іронії, сарказму та критики модерну постмодерном, наприкінці 90-х років XX-го століття назріває тенденція до змін світоглядної позиції. Безплідність постмодерну, що породжує симулякри, як копії копій, оригінали яких не існують, вичерпує себе. Виникає потреба переосмислення цінностей та смислів, закріплених за постмодерном, оновлення яких дедалі більше відбувається за рахунок переосмислення ідеалів модерну. При цьому весь інструментарій, напрацьований постмодерном, зберігається, а культурний простір початку XXI століття породжує запит на осмислення нових культурних тенденцій. У цьому коливанні між іронією, скепсисом, критикою постмодерну та раціоналізованими ідеалами модерну з'являється щось нове, що отримало умовну назву постпостмодерн, одним із яскравих проявів якого є метамодерн, теперішня доба, що вимагає філософсько-антропологічного осмислення. 

Світоглядні основи метамодерну

Метамодерн, переступаючи через постмодерністський релятивізм та концептуальну плюральність, прагне зафіксувати та створити новий опис сучасної реальності. Стрімка мінливість сучасного світу не залишає часу на статичні системні розробки, які старіють до початку свого дозрівання. Вочевидь, ця риса сучасної епохи, яка почала свій відлік, умовно з XXI століття, зумовила специфіку метамодерну, який уникає моновизначеності, ідеологічності і обирає своїм атрибутом динамічність і мінливість. Але що стоїть за цією мінливістю? Чи є метамодерн новою культурною парадигмою чи лише черговою конструкцією «ізмів», тенденції якої не мають шансів перерости у зріле культурне явище? Час розсудить, спираючись на приховані від людини сутнісні віхи еволюції, а поки перебуваючи в сьогоденні, спробуємо розібратися, що ж намагається висловити метамодерн?

Парадоксальність генези метамодерну полягає у прєднанні несумісних бінарних опозицій модерну та його критики в постмодерном, що й виражає сутність метамодерну. В зв’язку з цим, термін «мета» розуміється не в аристотелівському сенсі «поза», «понад» чи «після», а платонівському сенсі грецького терміну metaxis – що означає взаємодію полярностей, сутнісно пов'язаних між собою (meta - между). Дане тлумачення принципово змінює й розуміння сутності людини, яка в сучасному світі знаходиться на розтяжці між дійсним і реальним світом, між змістом та його ситуативною об'єктивацією. При цьому платонівський зміст «мета» означає коливання між двома протилежностями та одночасність їхньої участі. Метамодерністи застосовують префікс «мета» (metaxic) у найбільш автентичному його значенні, представленому Платоном у діалозі Бенкет[4]. Поняття metaxic Платон застосовує щодо характеристики грецької жриці Діотіми у значенні «проміжний» або «серединний рівень», використовуючи концепт metaxic для вираження відносин між річчю та ідеєю, як щось, що розділяє і одночасно зв'язує світ ілюзії та реальності. Якщо в онтології Платона Metaxis виступає у значенні серединного стану, що включає як світ ідей, так і світ речей, то в метамодерні ця серединна позиція привносить новизну в розуміння людини, як дуальної сутності, одночасно проявленої і як сенс (ідея) і як існування (форма).

Активне застосування та смислове наповнення термін «метамодерн» отримує у першому десятилітті XXI століття у роботі голландських авторів Тімотеуса Вермюлена та Робіна ван ден Аккера. У 2010 році в «Журналі естетики та культури» дослідники публікують роботу «Нотатки про метамодерн»[5], в якій визначають метамодерн як дискурс коливання між оптимізмом модерну та насмішкою постмодерну, як неоромантичний поворот до проблеми людини, визначаючи цю філософську позицію «структурою почуттів»[6], Антропологія метамодерну ґрунтується на константі, що вислизає від завершеності, у вигляді динаміки дихотомії  «обидва-ніхто»[7]. Ця серединна позиція вказує на антропологічний запит між існуванням і свідомістю, що знайшло вираз у роботі голландських авторів у вигляді «подвійного послання модерністського прагнення до змісту і постмодерного сумніву в сенсі всього цього»[8]. Людина позиціонується в метамодерні через перформативність, втілену у сучасній естетиці коливання, як поєднання ентузіазму і глузування, «надії та меланхолії, розгойдуванням між обізнаністю та простодушністю, емпатією та апатією, цілісністю та розщепленням,… пошуком істини, без сподівання  її віднайти»[9].  У пошуках антропологічних підстав метамодерну автори обґрунтовують концепцію неоромантизму як актуалізованого повернення до суб'єктивної чуттєвості. На відміну від романтизму, метамодерний неоромантизм, прагнучі ідеалів, не стверджує їх, частково спираючись на погляди Фрідріха Шлегеля:  «завжди — в становленні, ніколи — в  досконалості»[10] Антропологічний зміст метамодерну виражений у вигляді «атопічного метаксису», як «серединність поза топосом, коливання поза місцем». Слідом за «Нотатками про метамодерн» у 2011р. з'являється "Маніфест метамодернізму" Люка Тернера[11], який зазначає коливання як основу культурної домінанти метамодерну на підставі "діаметрально протилежних ідей, що діють, як пульсуючі полярності колосальної електричної машини, що приводить світ у дію"[12].

Говорячи про програмні роботи метамодерної антропології не можна залишити поза увагою роботу швейцарського політичного філософа та соціолога Ханзі Фрайнахта «Суспільство слухачів: метамодерне керівництво до першої книги з політики»[13]. Автор вважає основним питанням сучасності поєднання різновекторних цінностей у суспільстві. «Як можуть модерні, постмодерні та домодерні люди продуктивно жити разом?»[14]

Свій погляд на метамодерн своєрідно висловлює Сет Абрамсон у статті «Десять базових принципів метамодерну»[15]. Із властивим метамодерну безпідставним оптимізмом та постіронією він висловлює ці принципи у вигляді десятикратного повторення It`s all right[16]. При цьому робота містить продуктивні антропологічні ідеї, які Абрамсон виражає у вигляді: колапсу відстаней, що в епоху діджиталізації та інтернету проявляється в одночасній можливості анонімності та хибної близькості; визнання безлічі суб'єктивностей як здатності приймати та розділяти у віртуальній реальності інтернетних дискурсів; стирання меж звичних форм ідентичностей; формування індивідуальної та колективної ідентичності за смисловим наповненням; орієнтація на співробітництво у всіх соціальних сферах, як можливість індивідуального самовираження. Оптимізм виправдання людини виражається в «базовій довірі до світу»: «Метамодерніст вибирає життя, "начебто" позитивні зміни можливі, навіть якщо нам щодня нагадують, що людська культура перебуває в стані хаосу і, ймовірно, навіть занепаду»[17].

Світоглядна та ціннісна проблематика метамодерну активно вивчається вітчизняними дослідниками. У цьому зв'язку слід назвати українських авторів Мірошниченка В.С.[18], Дроздовського В.І.[19],Скибицька Ю.В.[20], які розглядають метамодерн як поле сучасного аксіологічного та естетичного дискурсу.

Отже, автори представлених робіт виражають метамодерну антропологію як описову позицію сучасної культурної домінанти діджиталізованої доби. Її особливістю визначається не раціонально-теоретична позиція у філософії, а чуттєве переживання естетичного начала, що дозволяє суб'єктивному Я інтегрувати нові смисли. У зв'язку з цим проблема людини стає головним контентом метамодерну, який прагне антропологічних розв'язань вічних питань про сенс у коливальному світоглядному ракурсі. 

Людина у стані метамодерну

Спроможність метамодерну буде доведена часом, але ж, вже сьогодні можна говорити про тенденції самопробудження людини – людини цілісної. Вже випробовано крайнощі парадигмального маятника від раціонального ствердження вищих цінностей (модерн) до повного їх нівелювання (постмодерн), від гіпостазування раціонального до вкрай суб'єктивного занурення у глибини ірраціонального. Буття вже не є тотожністю мислення, так само, як і не є відображенням трансцендентного. При цьому трансцендентне через атрибути буттєвості здійснюється в людині.

Модерн  шукав сутність людини через метафізичні ідеали. Постмодерн – відкинув пошуки сутності людини та будь-які сенси. Що шукати метамодерну після повної деконструкції? Мета метамодерну – реконструкція людини – багатогранної, істинної, глибинної. При цьому реконструкція людини не відбувається ствердним шляхом обґрунтованих декларацій про належне, подібно до модерної антропології. Вибір, пошук, прийняття різного та багатовимірного призводить до необхідності самореконструкції людини.

Людина метамодерну відчуває водночас і свободу постмодерну, і рамки ціннісних обмежень модерну. Кожен має право обирати між кон'юнктурним прагматизмом та ціннісним самовизначенням духовних смислів. Будь-який вибір – правильний для кожного, хто його робить і через цей вибір відбувається становлення суспільства, світової політики, нової культурної парадигми, в якій не забута людина-одинична, яка приймає тепер на себе рішення за майбутнє, на відміну від некласичного суб'єктивізму, де людина занурена в самобичування, розпач та самотність.

При цьому, самотність людини метамодерну досить продуктивна. Самотність стає необхідністю, виконуючи рятівну функцію самовизначення сучасної людини в багатовимірності стратегій натовпу. Усамітнення, як збирання себе в масовому ажіотажі марних комунікацій та імітацій діяльності натовпу і є шлях самореконструкції людини внутрішньої.

У руслі метамодерну нового значення набуває індивідуалізація, як самодостатнє життя у світі справжньої реальності, що не вступає в протиріччя із зовнішньою дійсністю. Діджиталізація як процес цифрової реальності сучасності змінила ракурси життєвого світу людини метамодерну. Соціальні мережі сприяють відсутності стереотипу поведінки, норми виходять за межі імперативності, при цьому не порушується світовий порядок. У мережі можна загубитися, одягнути бажану маску, вибирати, розширювати чи обмежувати коло спілкування. Маятник діджиталізованого простору метамодерну коливається між можливістю відсторонитися, втекти, загубитися, та можливістю здійснення публічного «розп'яття» або вихваляння поза просторовими рамками. Лайк чи дізлайк позбавлені національної чи державної приналежності, залишаючись на межі безкарності та загрози публічного оцінювання. Інформація мережного простору непередбачувана у подальших наслідках.

Після нігілізму, іронії та розчарування постмодерну в ціні знову повага, щирість, відкритість, оригінальність, неповторність, які й визначають суть людини метамодерну на відміну від модерної стандартизації (принцип повинності  в імперативах Канта) чи постмодерної безпринципності.

Метамодерн – інтеграція індивідуального Я у зовнішні світи. Індивідуальність виступає точкою біфуркації, яка може непередбачено змінити розворот реальності, переорганізацію системи, виходячи з безсистемних передумов. Спонтанний прояв щирості може ввести в стан здивування, як  мотивування до  незалежної самотрансформації.

Невипадково мистецтво стає знаком культурної парадигми метамодерну. Мистецтво, через звертання до інтуїтивної глибини людини через прояв зворушливої та наївної простоти, виражає коливання як визначальну межу метамодерну. Домінантою метамодерну стає етика у її повсякденному прояві – етика співстраждання, неприкритої щирості та простодушності. Етика, в якій універсальне поєднується з повсякденним, а щирість конкретного набуває перевагу над загальним, керуючи моральними конструктами не «зверху» – метафізичний ідеал універсальної обов’язковості, а «знизу» – екзистенційний сенс як універсальна цінність, як форма здійснення буття в позачасової нелінійності.

Метамодерн – це час пошуку позапросторово-часового топосу людини, де Я почувається «вдома» поза соціальними ролями, але при цьому соціально здійснюючись. Маятник розгойдується між бажаним і неможливим, але при цьому інтуїтивно точно відчувається. «Почуттязнання» дозволяє залишатися «вдома»,  вирушаючи у соціальні мандри, зберігати себе істинного у соціальній стандартизації. Суспільство особистостей, з гіпертрофованим еталоном соціальної затребуваності, залишається в минулому. Формується суспільство індивідуальностей з нескінченим різномаїттям особливостей, рівноправно виявлених у здійсненні загального, вічного, при цьому життєво відчутного. Простіше кажучи – простір, у якому кожен може бути правий і не правий одночасно, де кожен має право на будь-яку позицію, зберігаючи одночасно внутрішню зосередженість і зовнішню залученість у життєвий процес в еволюційному становленні реалізації загальної мети – Бути!

Для метамодерної антропології характерно динамічний баланс між духовним та матеріальним, які не протиставляються, а є одночасним проявом об'єктивної реальності. Людина метамодерну за своєю суттю духовно-матеріальна. Зневага також, як і перебільшення значущості одного з модусів, загрожує онтологічною сповтореністю.

Дуальність людини метамодерну виражається в так званій «новій щирості», що допускає безпосереднє прийняття всього і одночасно не стверджує остаточно нічого - коливання як безумовний оптимізм, або необумовлений ентузіазм.

Метамодерн усвідомлює, що істина недосяжна, тому що єдино істинною є гранична об'єктивна реальність, яка не дана нам у своїй повноті. Ми ніколи не зможемо досягти цієї реальності, абстрактно (подумки чи духовно) потрапляємо в оману, оскільки не маємо інструменту верифікації. Все завжди суб'єктивно. Суб'єкт пізнання має обмеження через свою обумовленість формою буття. Тому духовне завжди вислизає, але при цьому розширює матеріальне.

Тобто все, що має творчу реалізацію – судження, теорії, ідеології, світогляд, наукові підходи, твори мистецтв – це все моделі реальностей, за якими стоять ключові ідеї, що незмінно супроводжують індивідуальний пошук.

Заключення

 Останнє десятиліття розвитку сучасної культури якісно змінює змістовне наповнення антропологічної парадигми. Вперше визначення соціокультурного контексту виявляється у коливальному (осцилятивному) стані, що вбирає в себе всі модуси попередніх епох, при цьому не стверджуючи смислової домінанти часу. Метамодерн формує новий рівень прояву свободи, не обмеженої жодною з ідеологій минулого, при цьому покликаної зберегти та розширити, до еволюційних смислів, усі відпрацьовані світоглядні настанови. Тонка грань між цінностями модерну та постмодерну обумовлює ледь вловиму характеристику людини метамодерну, еволюційне покликання якої полягає у якісно новому рівні світорозуміння. Одночасне прийняття вищих цінностей та нівелювання їх однозначним ствердженням дозволяє сформулювати особливість часу як реконструкцію Людини Цілісної, незаангажованої домінуючими світоглядними установками соціального характеру. У зв'язку з цим, антропологія метамодерну маніфестує такі риси як безосновний оптимізм, індивідуалізація соціокультурного простору через постіронію, наївну щирість, відкритість і проникливість у дуальному взаємодоповненні суб’єктивного Я з масовою природою сучасного соціуму. Вираженням антропологічного простору метамодерну стає взаємодоповнюваність духовно-матеріального, метафізико-екзистенційного, раціонально-ірраціонального, релігійно-наукового, езотерико-екзотеричного, загально-конкретного на новому якісному рівні проживання смислів цілісної людини, що реконструює себе на всіх рівнях антропобуття. Епоха без однозначно вираженого морального орієнтиру спирається на етику всеприйняття, змістовним  виправданням якої є універсальне право на буттєвість. Діджиталізація, як процес цифрової трансформації суспільства, формує умови для ціннісного здійснення вільного вибору людини метамодерну, через який і відбувається відновлення цілісності. Метамодерн – це скоріше не вирішення проблеми, а її постановка у новому ракурсі питання про людину. Якою бути і як вижити між крайнощами смислових полюсів, не втративши гідності та унікальної самоцінності. Виходячи з цього, доля людини метамодерну визначається у переслідуванні нескінченно відступаючих горизонтів антропології незавершеності.

Література: 

Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1994.

Дроздовський Д.І. Дискусійність метамодернізму в аспекті теорії постпостмодернізму / Наукові записки ХНПУ імені Г.С. Сковороди. Вип. 3-4 (89-90), 2018. С. 58-71

Мірошниченко В. С. Метамодернізм, осциляція, інтерпеляція / Культура України. Випуск 55,  2017.  С. 109-117

Платон. Бенкет / пер. Ульяни Головач. – Л.: УКУ, 2018. – 220 с.

Скибицька Ю. В. Драматичний доробок Неди Нежданової у контексті метамодерну/ Синопсис: текст, контекст, медіа, № 2 (18), 2017

Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб., 1994.

Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: АСТ,  2009.

Abramson S. (2015). Ten Basic Principles of Metamodernism // Haffpost : [Web site]. Retrieved from http://www.huffingtonpost.com/seth-abramson/ten-keyprinciples-in-met_b_7143202.html

Freinacht H. (2017). The Listening Society: A Metamodern Guide to Politics, Book One (Metamodern Guides 1) – Metamoderna ApS.

Schlegel F. (1975) Аtheneum Fragments // Lucinde and the Fragments, ed. P. Firchow – Minneapolis: University of Minnesota Press, рр. 50-182.

Turner L. (2011). The Metamodernist Manifesto // Metamodernism: [Web site]. Retrieved from http://www.metamodernism.org

Vermeulen,T. & Akker R. (2010) Notes on metamodernism // Journal of Aesthetics & Culture. V 2.  pp. 56-77

[1] Furlani A. (2002) Guy Davenport: Postmodernism and After // Contemporary Literature, Vol. 43, No. 4. pp. 709-735.

[2] Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. — М., 1994.

[3] Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: АСТ,  2009.

[4] Платон. Бенкет / пер. Ульяни Головач. – Л.: УКУ, 2018. – 220 с.

[5] Vermeulen,T.,  Akker R. (2010) Notes on metamodernism // Journal of Aesthetics & Culture. V 2.  pp. 56-77

[6] Там само, С.57

[7] Там само, С.70

[8] Там само, С.59

[9] Там само, С.75

[10] Schlegel F. (1975) Аtheneum Fragments //  Lucinde and the Fragments, ed. P. Firchow – Minneapolis: University of Minnesota Press, рр. 150-182.

[11] Turner L. (2011). The Metamodernist Manifesto // Metamodernism: [Web site]. Retrieved from http://www.metamodernism.org

[12] Там само.

[13] Freinacht H. (2017). The Listening Society: A Metamodern Guide to Politics, Book One (Metamodern Guides 1) – Metamoderna ApS.

[14] Там само.

[15] Abramson S. (2015). Ten Basic Principles of Metamodernism // Haffpost : [Web site]. Retrieved from http://www.huffingtonpost.com/seth- abramson/ten-keyprinciples-in-met_b_7143202.html

[16] Там само.

[17] Там само

[18] Мірошниченко В. С. Метамодернізм, осциляція, інтерпеляція / Культура України. Випуск 55, 2017.  С. 109-117

[19] Дроздовський Д.І. Дискусійність метамодернізму в аспекті теорії постпостмодернізму / Наукові записки ХНПУ імені Г.С. Сковороди. Вип. 3-4 (89-90), 2018. С. 58-71

[20] Скибицька Ю. В. Драматичний доробок Неди Нежданової у контексті метамодерну / Синопсис: текст, контекст, медіа, № 2 (18), 2017