Український 
English (UK) Іван Дмитрович Бех, доктор психологічних наук, професор, дійсний член (академік) НАПН України, директор Інституту проблем виховання НАПНУ.
Доповідь на Форумі «Шляхи духовного розвитку людини і суспільства» 27 травня 2023 р.
Щойно прозвучав гімн України. «Боже великий єдиний, нам Україну храни…». Хранити нашу країну значить оберігати народ, дати йому духовну перспективу, перспективу гідного життя. Однак, хоч Бог у кожному серці, але на жаль, не кожне серце з Ним, як сказав апостол. Що нам робити? Потрібне глибоке, серйозне, постійне виховання.
Я хочу привернути вашу увагу до виховання на вищому рівні, рівні психологічному, що дозволяє глибше осмислити й практику виховання. Річ у тім, що у нинішніх умовах виховання молодого покоління – справа надзвичайно складна, саме виховання духовності. Адже йдеться, по-перше, про вищі, як говорять горні цінності, такі як справедливість, вірність, жертовність, відданість, безумовне піклування про іншого та багато інших. І все це обрамлюється великою любов'ю. Без любові жодну особистість не виховаємо. Я уточнюю, що духовні цінності потрібні для достойного життя, а моральні для нашої діяльності, для всіх її різновидів.
По-друге, усі ці цінності повинні плекатися на рівні свідомості, самосвідомості та надзвичайно сильних почуттів. А початком цих почуттів є позитивні емоції, бо людина володіє ще масою негативних емоцій, але ми повинні спиратися саме на позитивні. Тож і батькам, і нинішнім пересічним педагогам-вихователям вирішувати цю проблему на такому рівні надзвичайно важко, а інколи майже й неможливо. До того ж і сама духовність людини ще далеко невідома сучасній науці, перш за все психології, теорії виховання, не говорячи вже про відповідні методи і технології. Один мудрець сказав: «Як неможливо полічити волосся на голові, так неможливо полічити усі порухи душі людської». Ось яка складність нашої проблеми. І тому поверховий погляд тут не проходить, а ми його часто культивуємо. Тож коли ми говоримо про людину високодуховну і свідому, то йдеться не тільки про людину законослухняну, а саме про цей її вищий розвиток.
Нині можна вичленити два наукові підходи у погляді на природу людини. Що ж вони собою являють? Перший підхід – людина початково від народження є доброспрямованою, тобто спрямована до добра, а душевні вади вона набуває в результаті зовнішніх негативних впливів. Звідси задача її занурення у морально здорове середовище, яке слід створити, щоб відвернути від морально спотвореного. Ось такою є ця позиція. Ми ж схиляємось до того, що в людини є задатки як до добра, так і до зла – такий другий підхід. Ми в своїй діяльності, стоячи на цьому підході, проводимо широкі експериментальні дослідження, побудовані на гуманістичних методах і технологіях. І повірте, результати маємо високі і обнадійливі.
Отже, головні задатки доброчинні. Це, перш за все, співчуття, схильність до співстраждання і співрадості. До речі, співпереживати ми ще вміємо, а співрадіти досить важко. Так от, співчуття я ставлю на перше місце, на друге – милосердя, і на кінець – покірність.
Які ж задатки до злоспрямованості, тобто до зла? Центральним, корінним є людська гординя, гордість. Вона сама по собі робить людину зарозумілою, зневажливою до інших. А також як корінна, гординя породжує зверхність, користолюбство, славолюбство, владолюбство, честолюбство, яке шукає всіляких почестей, заздрість, ненависть, злобу тощо. Це духовно негативні утворення, вони перешкоджають нашому прямуванню до духовності. У релігії їх називають пристрасті. Вони можуть бути досить емоційно сильними.
Ось той фон, який дається в спадок і з яким ми повинні працювати, враховуючи його. Річ у тім, що особистісно позитивні і особистісно негативні задатки можуть бути у різній пропорції. Наприклад, сильні і широко охоплювані доброспрямовані й слабкі злоспрямовані. Тоді такі люди від природи благодійники. Такими були в історії, наприклад, педагог Песталоцці, підприємець англієць Роберт Оуен, російський доктор Гааз, який ходив по лікарнях і лікував немічних, у нас – меценати Ханенки і багато інших людей. Люди зі спадковим злоспрямуванням, особливо, коли воно є досить сильним, важко піддаються виховним впливам, і спрямованим, і не спрямованим. Тому вони є часто порушниками всіляких соціальних норм аж до ізоляції від суспільства. З такими людьми важко працювати, а то і неможливо.
Відтак є дві стратегії щодо процесу виховання. Перша – стримуюча, це різного роду заборони. Звідси і стримуюча мораль, це мораль заборони. І друга стратегія – активно діюча. Звідси мораль свідомої духовної спрямованості. Особистість, яка вихована у стримуючій моралі у принципі не робитиме зла, оскільки наявними були весь час заборони. Але скажіть мені, а до добра вона готова? Не завжди. Така людина не підпалить будинок, але вона і не кинеться у будинок, який горить, щоб когось врятувати. Ось у чому негатив стримуючої стратегії, стримуючої моралі. Тому наші зусилля мають зосередитися на активно перетворювальній моралі, на поетапному сходженні до духовних цінностей. Іншого шляху у нас просто немає.
Кожна людина має схильність приховувати свої вади і підміняти їх якимись достоїнствами. Важко сказати людині про себе, що я зла, недобропорядна, мстива і т.і. Тому гординя, як основна негативна якість, підміняється великодушністю, а крадійство – душевною силою, непомірна розкіш – достатком. Так людина скриває своє єство, свою культурну «природу», але не все так погано, тому що особливістю позитивних і духовно негативних утворень є те, що вони у ранньому і дошкільному віці ще досить м'які, тобто ще не ствердилися. Основне ж те, що вони ще не узагальнилися, а проявляються ситуативно: в одних умовах можуть проявлятися, а в інших ні. Тому спрямоване виховання треба починати з ранніх періодів.
Але чи вміють це робити батьки, чи хочуть вони це робити? От у чому проблема. Слід блокувати всі ці негативні прояви і всіляко піднімати те позитивне, про яке я говорив. Як же правильно виховувати? На основі милосердя можна виховати любов до ближнього, до іншої людини. А на основі співчуття – піклування про людину, чуйність, вірність. На основі покірності, про яку йшлося, можна виховати толерантність, якої так не вистачає в нашому суспільстві, миролюбність. Ми повинні зробити все, щоб батьки були повноцінними суб'єктами виховання, без них виховати педагогу такий рівень духовності майже неможливо, адже вони є носіями родокровних відносин. Слово батька може переважати слово педагога, от в чому річ. А далі перепідготовка педагогів як вихователів. Освіту ми всі повинні зробити виховуючою. Розум, на який ми так часто наголошуємо, потрібен, але розум без духовності – це велика вада. Так я загострюю це питання. Виховання зростаючої особистості буде успішним, якщо батьки і педагоги використовуватимуть три універсальні закономірності.
Перша закономірність – здатність розуміння вихованців. Здатність розуміння вихованця, особливо сучасного, який дистанціюється з дошкільного віку від середовища батьківського і педагогічного. Для того, щоб процес розуміння дорослими дітей був загалом результативним, вони мусять опанувати такі якості. Перша якість – уміння сприймати та психологічно адекватно інтерпретувати поведінку дитини. Друга – розуміти, чому ця дитина так себе поводить. Не просто констатувати факт, а віднайти причину, вона ж завжди є, але прихована. Однак, при емпатійному ставленні дитинка може розкритися. Далі фіксувати зміни в почуттях і вчинках дитини. Саме зміни, бо дитинка – особистість, що зростає, і тому вчинок вчорашній буде відрізнятися від вчинку сьогодення. Це ми повинні фіксувати і враховувати. Тож треба проводити глибоку батьківську просвіту, щоб була єдність у поглядах між батьками і педагогами.
Друга закономірність – здатність визнання вихованця. Визнання – це передусім право дитини бути собою. Ніхто не має забрати це право, бо вона індивідуальність, яка має свою позицію щодо тих чи інших явищ, ситуацій, особливо сучасні діти, на яких діє маса інформації. Вимоги визнання дитини ґрунтуються на вірі в її можливості. Дайте дитині перспективу розвитку і становлення, а отже й самовдосконалення: позитивного самовдосконалення, а не негативного. Таке ставлення спрямовуватиме дорослих до активізації особистісних переживань вихованців. Дитина – носій переживань, вона не може бути індиферентною. Тож виховання дорослими дитини не повинно бути лише суворо обмеженим, таким, що визначається лише її інтересами, ситуативними прагненнями, але й є прагнення перспективні. Таке визнання враховує, насамперед, її особистісну спрямованість, вона ж у кожного своя.
Третя здатність – прийняття дитини. Таке утворення означає безумовне позитивне ставлення до дитини, незалежно від того, тішить вона дорослих чи ні. Якщо дорослі приймають вихованця, то й приймають його недоліки. Дорослі здатні не тільки приймати, а і показувати на прикладі, що вона потрібна та важлива. Тож прийняття дорослими вихованця не передбачає поблажливість, а терплячість, адже не завжди дитинка позитивна. В такому разі, приймаючи дитину, ми осуджуємо її вчинки, – це золоте правило, - а не її саму. Якщо ви осуджуєте дитину, то осуджуєте її «Я». Це «Я» має велику силу і значущість, тому не потрібно її ображати. Дитинка тоді сама займеться етичною роботою і повернеться від цього вчинку до свого «Я» духовного. Ось такий шлях, за якого дитинка не буде ображатися на дорослого. У спілкуванні з дорослими, які приймають дитину, вона отримує стимул для розвитку, розкриває кращі свої риси. Отже прийняття – це кредо дорослого – Я з тобою, Я за тебе.
Ці три фундаментальні позиції, на основі яких вибудовуються всі гуманістичні виховні технології. В даному випадку вченими Інституту проблем виховання, які займаються цією проблемою в такому ракурсі, який я представляю.
Я ще раз хотів би загострити цю надзвичайно складну проблему. Не всі педагоги здатні з нею впоратися. Сучасним педагогам мало дають відповідних глибоких знань, тож і вони працюють тільки як методисти, як носії навчальних технологій. А духовність – яка це вершина! Скільки тут ще невідомого, якою тонкою повинна бути душевна технологія, яким повинно бути інтимне особистісне спілкування: душа в душу, очі в очі. Ось таке спілкування, в таких взаєминах, коли я як педагог, носій вищої духовності, запалюю духовністю дитину.
