Теософія і наука в парадигмі сталого розвитку людства

Автор:  Сергій Ніжанковський
Теософія та її доктрини, які були викладені в працях Олени Петрівни Блаватської [1], є наукою в тому сенсі, що має відповідні атрибути, розвинену теоретичну базу і термінологію, являє собою систему знань про закони Миру, людства та його еволюції. 

Масштаби описуваних нею явищ суттєво перевершують усі відомі межі нині наявних наукових теорій і знань, отриманих у сучасну історичну епоху, і багаторазово, якщо не до нескінченності, їх розширюють. У цьому сенсі теософія не є вузькоспеціалізованою галуззю знань, обмеженою певним видом об'єктів досліджень, а меганаукою або, як писав Вільям Джадж, «Наукою наук» [2], щодо якої сучасна наука може бути її частиною або обмеженим наближенням.

Подальше визнання теософії, її поширення, більш глибоке розуміння і розгалуження знань вимагає обґрунтування та розшифрування її доктрин актуальною науковою мовою, проведення відповідних досліджень для пошуку беззаперечних доказів і фактів. З іншого боку, завдяки теософії сучасна наука може збагатитися новими ідеями, напрямами й методами досліджень. Теософія і наука не антагоністичні, як це було між наукою і релігією. Тому що теософія – це божественний прообраз або ідеал майбутньої науки Всього. Як писав президент Теософського суспільства Ч. Джінараджадаса (1946-1953рр.): «Завдання теософії – допомогти науці знайти свою справжню силу, яка стане їй помічницею у відкритті істини» [3]. Однією з перспективних галузей взаємодії сучасної науки й теософії є теорія Великої (або універсальної) історії та синергетика як найбільше узагальнення  наукових знань і уявлень про розвиток складних систем, до яких можна віднести людство і природу в цілому [4]. Та це не має бути наукою заради науки, дослідженням заради досліджень. Пізнання має служити меті подальшого прогресу людства і загального блага. Тому важливим завданням для науковців-теософів є розробка нової парадигми майбутнього розвитку людини й цивілізації в цілому, зокрема у контексті вирішення проблеми постсингулярного людства як закономірного етапу еволюційного процесу мегаісторії та антропогенезису [4, 6].

Парадигма (παράδειγμα (грецьк.) – зразок, приклад) – це поняття, яке використовується в античній та середньовічній філософії для характеристики відносин духовного й реального світів. Одна з перших і найбільш відомих згадок поняття парадигми зустрічається в діалогах Платона, де він використовував його у значенні прототипу самопородження космосу [6].

У теософському вченні існують уявлення про існування тонко-матеріальних форм – прообразів, які виявляються у фізичній реальності і матеріальних формах за образом і подобою. Тому парадигму цивілізації можна представити як метафізичний прообраз, а його відповідними матеріальними проявами можуть слугувати представники цивілізацій, наприклад, теософи і вчені як провідники ідей та процесів.

У сучасній філософії існують різні визначення поняття парадигми, зокрема, наукової парадигми Т. Куна [7]. Однак парадигма Куна не має універсального характеру, оскільки вона встановлюється на основі консенсусу думок вчених, погляди яких можуть бути різними й кардинально змінюватися (у разі, наприклад, наукових революцій і відкриттів). Очевидно, що в таких умовах мінливості світогляду неможливо сформулювати парадигму сталого розвитку цивілізації. У цьому контексті платоновське й теософське уявлення про парадигму як прообраз Божественного плану більше відповідає суті поставленого завдання.

Можна висунути тривіальне твердження, що, якщо відома істина, то відсутні помилки і кризи, і навпаки – чим далі ми від істини, тим більше проблем і катастроф. Виходячи з цього, отримуємо критерій істинності знань і парадигм розвитку: чим ближче до істини, тим рідкіше з’являються і меншими стають кризові явища, і, отже, вищою є стійкість існування.

В основі сталого розвитку пропонуємо покласти принцип духовно-матеріального балансу. Один із розробників концепції Універсальної історії антрополог і філософ Акоп Назаретян [4, 9] визначив умову стійкого існування високотехнологічної цивілізації, яка володіє руйнівною зброєю і технологіями знищення. Згідно з думкою науковця необхідні відповідні культурно-психологічні та соціальні механізми контролю й саморегуляції, що перешкоджають застосуванню цих технологій і сприяють збереженню суспільства. Цей висновок можна узагальнити й поглибити для всього кола явищ, пов'язаних із розвитком цивілізації та індивідуумів, які її складають,  і сформулювати узагальнений принцип духовно-матеріального балансу, який встановлює причинний взаємозв'язок між духовно-моральним рівнем розвитку людини, соціально-культурним розвитком цивілізації та рівнем знань і результатами діяльності (включаючи науково-технічний прогрес, розкриття езотеричних знань і т. п.) та її наслідками: антропогенними кризами, соціальними катастрофами тощо. Це означає, що велике знання і розвинені технології без відповідного духовно-морального рівня їхніх носіїв можуть призвести до негативних наслідків. І навпакивелика духовність привнесе стійкість існування і подальший розвиток, набуття більш глибоких знань, нових навичок або здібностей.

Як бачимо, нова парадигма цивілізації повинна ґрунтуватися на більш глобальних принципах і світогляді, що поєднує духовні, культурні, соціальні й матеріальні процеси. Але що може стати за джерело таких знань і парадигми розвитку? Перш за все, воно повинно володіти універсальністю, гармонійно та взаємозалежно включати всю різноманітність аспектів існування людини, людства й біосфери в цілому. В основі цієї парадигми мають лежати глибокі знання про суть і мету глобального еволюційного процесу та шляхи його втілення. Лише синтез науки, релігій і філософій, який реалізує теософське вчення, зможе вибудувати парадигму сталого розвитку цивілізації. Професор Олександр Сергійович Пригунов зазначав: «Теософія як синтез науки, релігії та філософії може вказати шлях виходу з прийдешніх криз, відкрити справжню філософію життя й кінцеву мету еволюції, що полягає в розширенні індивідуальної людської свідомості шляхом перевтілень до властивостей Божественного» [9].

Відповідно до запропонованої науково-теософської парадигми розвитку людства в цивілізаційній точці повороту (поліфуркації, відповідно до термінів синергетики, або точці сингулярності) повинна завершитися епоха духо-матеріального розпаду людини і розпочатися новий цикл духовно-матеріальної синергії, що дозволить не тільки відновити стійкість існування, але й створити умови для природного прояву нових якостей і рівнів свідомості.

Для цього людство повинно збалансувати матеріально-технологічний розвиток і повернутися до усвідомлення своєї вищої духовної основи і єдності, перейти від роз’єднаності, протистоянь і конкурентної боротьби за виживання, експлуатації навколишнього середовища до братерства на основі загальних морально-етичних принципів, гармонійного співіснування з природою. Альтруїзм, філантропія, служіння загальному благу, наука, заснована на визнанні та широкому використанні теософських знань про універсальні закони духовних і матеріальних світів, повинні стати стійким фундаментом для побудови цивілізації майбутнього і переходу від людини розумної до людини Духовної.

Перелік використаних джерел:

1.        Блаватська О. П. Таємна доктрина. Т.1 – 3 / М .: Ексмо, Харків: Фоліо, 2011. 880 с.

2.        Джадж У. К. Океан теософії / М .: Дельфис. 496 с.

3.        Джінараджадаса Ч. Практична теософія / URL: http://www.theosophy.ru/lib/pr-theos.htm. Дата звернення: 16.06.21.

4.        Кун Т. Структура наукових революцій / М., 1975. (англ .: T. Kuhn. The Structure of Scientific Revolutions / Chicago: University of Chicago Press, 1962.)

5.        Назаретян А. П. Антропогенні кризи: гіпотеза техно-гуманітарного балансу // Вісник Російської академії наук. 2004, т. 74, № 4.

6.        Назаретян А. П. Нелінійне майбутнє: сингулярність 21 століття як елемент Мегаісторії // Вік глобалізації. 2015, № 2.  С.18 – 34.

7.        Нова філософська енциклопедія: в 4 т. / Інститут філософії РАН; Національний суспільно-науковий фонд; Голова науково-редакційної ради В. С. Стьопін. М .: Думка, 2000 – 2001.

8.        Панов А. Д. Сингулярна точка історії // Суспільні науки і сучасність. 2005, № 1. C. 122 – 137.

9.         Пригунов О. С. Сучасне світорозуміння. Теософія і наука. / Арт-прес, 2012. Дніпропетровськ. 160 с.

 

Ніжанковський Сергій Вікторович,

кандидат технічних наук,

Інститут монокристалів НАН України, м. Харків,

член наукової групи Теософського товариства в Україні

 

Переглянуто разів
Розділ: Статті

КАЛЕНДАР ПОДІЙ:

« Февраль 2023 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28          

ПУБЛІКАЦІЇ:

Всі публікації